Страйк? Локаут! Чарівна сила неоколоніального словоблуддя

Вже два тижні всі електронні та друковані мас-медіа України говорять про „страйк” кінотеатрів України. З екранів і шпальт газет нам розповідають, що 27 лютого цей „страйк” оголосять „десятки українських кінотеатрів на знак протесту проти українізації кінопрокату” – цитую типове повідомлення однієї з інформагенцій.

Вимога організаторів, як відомо, скасувати ухвалу міністра культури Василя Вовкуна про заборону видавати прокатне посвідчення фільмам з російським дубляжем, навіть, якщо вони і супроводжуються українськими субтитрами.

Цю постанову організатори акції вважають нелегітимною, такою, що суперечить законам України та ухвалі Конституційного Суду стосовно офіційного тлумачення положень закону „Про кінематографію”.

Утім, не буду далі переповідати сюжети, пов’язані із „попереджувальним страйком кінотеатрів”, як його називають не тільки ЗМІ, а й палкі „українські патріоти” та борці зі „спробою знову поставити українську націю на коліна” із вельми специфічного об’єднання „Тризуб”.

Мова не про це. І навіть не про те, як дико звучить журналістський штамп про „страйк десятків українських кінотеатрів на знак протесту проти українізації кінопрокату”.

А про те, що жодного страйку кінотеатрів ані 27 лютого, ані будь-якого із наступних днів не буде. Акція, яку мають намір провести „керівники 31 кінотеатру з загальною кількістю 60 залів з таких міст України: Київ, Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Луганськ, Маріуполь, Запоріжжя, Миколаїв, Кривий Ріг, Бердянськ та ін”, як зазначено в документі за підписом генерального директора ТОВ „Мультіплекс-Холдинг” Антона Пугача, зветься зовсім інакше. А саме – локаут.

Із відповідно до свого статусу зовсім іншими юридичними, соціальними і моральними вислідами.

Адже що таке „страйк”? У первинному значенні поняття – це тимчасове припинення праці найманими трудівниками у їхній боротьбі проти власників за свої права. Але не тільки це.

У сучасному світі значення слова „страйк” значно розширилося, і деякі форми страйків – наприклад, політичні – можуть об’єднувати і капіталістів, і пролетарів.

Але в будь-якому разі йдеться про масові дії, в яких беруть участь не фірми, не їхні керівники, не власники, а – обов’язково – рядові громадяни, об’єднані економічними чи політичними інтересами. Годі й казати, що тут ми маємо щось істотно відмінне.

Первинне значення слова „локаут” – це дії працедавця проти інтересів найманих робітників, коли підприємство тимчасово зачинялося, а всі його працівники опинялися на вулиці, щоб за якийсь час, можливо, знову бути прийнятими на роботу, але вже на гірших умовах.

Буквально lockout й означає зачиняти двері перед кимось. Сьогодні це поняття означає зупинку виробництва власником або/та менеджером задля досягнення якихось цілей. Як синонім слова „локаут” може використовуватися термін business moratorium, мораторій у діловій діяльності, який, утім, у нас маловідомий.

Вибирайте між цими двома термінами, якщо йдеться про протест „керівників кінотеатрів”, але в жодному разі це не страйк. Хоча б тому, що страйк – це боротьба багатьох за інтереси багатьох, а що ми бачимо тут?

Як на мене, боротьбу небагатьох власників за інтереси небагатьох бізнесменів, прикриту розмовами про „інтереси споживачів”.

Утім, усьому цьому можна було б надати форму політичного страйку, але тоді ініціатива мала б іти не від „керівників кінотеатрів” і в центрі подій мусило б стояти не ТОВ „Мультіплекс-Холдинг”, а профспілка працівників кінотеатрів плюс об’єднання власників.

Як бачимо, нічого схожого немає, хоча, можливо, після виходу цієї статті щось терміново „склепають”. Проте, з іншого боку, політичний страйк кінотеатрів виглядав би дещо цікаво не тільки під оглядом суспільно-політичним, а й під юридичним, чи не так?

Хоча… Може, перед нами типовий хартал? Оскільки це поняття, популярне не тільки на Сході, а й на Заході, в Україні практично невідоме, кілька слів про його походження та значення.

Зазвичай хартал (буквально на хінді – „закриття крамниць”) пов’язують із діяльністю Мохандаса Ганді (відомого як Махатма), і це була свого часу одна з головних форм ненасильницького спротиву, коли солідарно припинялася робота і торгівля у тому чи іншому населеному пункті, а то й по всій країні. От тут діяли консолідовано наймані працівники, торговці, студенти, представники національного капіталу, які показували таким чином своє небажання співпрацювати з колоніальними властями. Хартал включав у себе також мітинги і демонстрації протесту.

Ні, навряд чи те, що запланували здійснити „керівники кінотеатрів” в Україні, може зватися словом „хартал”. Бодай тому, що хартал – це ефективна форма антиколоніальної боротьби, а ми маємо типовий випадок зворотної акції – боротьби взірцевого, класичного, я б сказав, компрадорського капіталу проти намагань влади унезалежненої країни позбавитися спадщини колоніального періоду та протидіяти неоколоніалізму з боку колишньої метрополії.

Чи потребує доведення теза, що кінопрокатники, які „крутять” озвучені в Росії західні фільми чи власне російські стрічки, є представниками компрадорського капіталу – незалежно від того, чи знають вони напам’ять вірші українських поетів чи ні?

І справа тут не у мові дубляжу: якби західні фільми дублювалися російською в Україні українськими ж компаніями і звідси йшли на російський, казахстанський, білоруський, ізраїльський тощо ринок, якби оригінальні російськомовні прокатні стрічки робилися в Україні, а на додачу розповідали б про українські і світові реалії під українським кутом зору, то цей капітал був би питомо українським.

Знаю, що останнє твердження викличе хвилю, скажімо так, емоцій у нашому дуже патріотичному середовищі, але під оглядом політико-економічним ситуація виглядає саме так.

Ба більше: варто сказати, що певні вимоги організаторів локауту виглядають виправданими, а посилання на закони та постанову Конституційного Суду – небезпідставними. Що, знов-таки, не заперечує, а тільки підтверджує суто комерційний характер цієї акції.

Бо ж, скажімо, ані міністерство культури, ані організатори локауту, ані депутати від партії регіонів, які вже підготували законопроект про захист прав кінопрокатників, не згадують, скажімо, про конституційні права кримських татар на захист і розвиток їхньої рідної мови – а як це робити в сучасному світі без використання кіно, бодай і дубльованого іноземного?

Навпаки: проект змін до закону про кінематографію, підготовлений і зареєстрований членом фракції Партії регіонів Вадимом Колесніченком, право вибору мови іноземного фільму, на якій він ітиме в прокаті, надається… кінопрокатникові, тобто йдеться про відверте лобіювання інтересів компрадорського капіталу. Але що візьмеш із партії регіонів, якщо саме там зосередилися ледь не всі відомі широкому загалові патентовані україножери?

Та повернімося до того, з чого починалася ця стаття: що страйк кінотеатрів – це тільки облудлива вивіска над локаутом власників і менеджерів цих же кінотеатрів; вивіска, вигідна лише компрадорському капіталові в його корисливих інтересах, що не збігаються із загальнонаціональними.

І що треба називати речі їхніми власними іменами. Втім, спроба власників та менеджерів кінотеатрів привласнити для своєї акції чуже ім’я цілком зрозуміла: це ж так прогресивно, так демократично звучить – страйк! Не те, що суто буржуйський локаут…

Сама ж проблема впровадження тотально україномовного кінопрокату, як видається, має розглядатися за мінімальної участі як компрадорського капіталу, так і представників його політичного „даху”, а самим громадянським суспільством, здатним залучити незалежних від будь-якої політичної кон’юнктури експертів.

Але чи потрібне це комусь із „крутих хлопців” економіки і політики України, які за рідкісними винятками ставлять власні інтереси попереду загальнонаціональних?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників